"Іноді такої сильної любові хочеться! Справжньої, чистої"
"Не можете собі уявити, як тут добре. Тихо, спокійно. По Дніпру тільки плот іноді просунеться або дуб під парусом і знову тиша. Пароплав тільки в святий день можна забачити. А то нікого й нічого самі рибалки та дачники. От ще хіба дзвін десь з-поміж двох гір вирветься й пропливе над водою тенором. А іноді бомба розірветься на воді це рибу глушать, а потім скоріш гребуть кругом та накидують сіті, щоб не втікала", пише 8 серпня 1920-го із хутора Дідівщина біля Межигірського монастиря під Києвом поет 29-річний Павло Тичина до знайомої Лідії Папарук.
Він кілька років перед тим винаймав кімнату в її квартирі в Києві. Вибрався на хутір, щоб відпочити та відійти від втрати Інни Коновал, яку любив, і брата Михайла.
Там розташовані дачі, санаторій і жіночий монастир. Святиня занепадає і в ній розміщують майстерні художників Михайла Бойчука й Василя Кричевського, керамічну школу. Влітку приїжджають студенти-митці.
Із собою бере друзів, селяться в напівзруйнованих монастирських приміщеннях. Вони споруджені більш як 30 років тому для прочан і гостей. Організовують окремі "комуни" хлопців і дівчат. Павло Тичина селиться на хуторі окремо.
"Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина, описував місцеву атмосферу Павло Тичина. Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! То кожен з нас будує людськості палац і кожен як провісник".
Він багато часу проводить на пляжі, купається й засмагає. Виходить одразу після сніданку. Обідає і знову прямує на берег річки. Ввечері ходить у село по харчі. У дачників купує овочі та хліб.
"Між нами й селянами щось упало, чого зразу не піднімеш. Хоч би й хотів. То їм пани заважають рибу ловити, то дачники нічого не роблять, пише в щоденнику Павло Тичина. Самі ж спекулюють. Лежачи на піску чув, як батько наказував сину поливати дрова водою, бо доки до Києва припливуть, так і од сонця у вазі впадуть".
Йде на екскурсію в монастир. Чує легенду про заснування візантійськими ченцями, які прийшли на Русь із першим митрополитом Михаїлом. Тепер землі святині й будівлі належать створеному радянською владою культрадгоспу.
Зустрічає багато знайомих із Києва. Спілкується зі студентами Київського інституту пластичних мистецтв. Хвалять його вірші. Лідія Вовчик зізнається Павлові Тичині у коханні. Та вона йому не подобається, тому відмовляє.
"Захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею. Як пролопотить ніжками мені чогось так радісно стає, нотує у щоденнику. Пастушка співає за горою, у Вишгороді дзвонять, жовту квітку джміль пузатий нахиляє, а там крізь ряст рясний Дніпро налився й мовчить. Іноді такої сильної любові хочеться! Справжньої, чистої любові!"
Вважають, що йому подобається художниця Олена Ржечицька-Коломієць, яку друзі називають Лялею. Вчиться в майстерні художника Василя Кричевського-старшого. Має гарну спортивну фігуру й любить природу.
"Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було, нотує в щоденнику. Розвалена гостиниця. Залізли через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був".
Наступного дня жінка заявляє, що не хоче більше бачитися. Павло Тичина йде на берег Дніпра, сидить і плаче. Пізніше вона виходить заміж за художника Василя Кричевського-молодшого.
Поет все частіше починає згадувати Ліду Папарук. Знає, що вона його кохає. Привід виїхати до Києва трапляється, коли отримує запрошення від диригента Кирила Стеценка. Пропонує взяти участь у гастролях мандрівної капели кооперативу "Дніпросоюз".
Тому в Києві поет не затримується. Із капелою три місяці мандрує за маршрутом Фастів Черкаси Єлисаветград (тепер Кропивницький) Одеса Вінниця Козятин. Виконують твори українських композиторів.
1 тисячу карбованців заплатив Павло Тичина 1930-го за куплений у Ленінграді чорний рояль. Поставив його у своїй квартирі в харківському будинку письменників "Слово". Сам грав, налаштовував і ремонтував. Забрав до Києва 1934 року. Інструмент досі стоїть у його квартирі-музеї на вул. Терещенківській.
Одружився таємно
"16 років залицявся Павло Тичина до Лідії Папарук, доки її мати не зачинила обох в кімнаті. Тоді запитав "Чи можна вас поцілувати?" Коли дозволила, зробив це в щоку", такий анекдот розповідали в Києві у 1930 роках.
Коли столицю УСРР перенесли з Харкова до Києва, Павло Тичина отримав квартиру. В ній приймає давню знайому Лідію Папарук, винаймав кімнату в її квартирі з 1916-го.
Поет соромиться того, що перебуває у своєму помешканні наодинці з жінкою. Приховує це від друзів. Коли хтось приходить, прибирає її одяг та взуття, а саму зачиняє у ванній кімнаті. Туди під різними приводами нікого не пускає. Коли про неї дізнаються, представляє знайомою бібліотекаркою.
Розписуються 1939-го в РАЦСі Деміївського району Києва. Ніхто про шлюб не знає, тому за Павла Тичину продовжують сватати жінок. Композитор Пилип Козицький намагається звести його з донькою колеги Михайла Скорульського. Знайомить їх біля дверей квартири поета. Той зізнається, що одружений.
По материалам: https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_inodi-takoyi-silnoyi-lyubovi-hochetsya-spravzhnoyi-chistoyi/1009610